Її власний дитячий альбом відкриває чорно-біла світлина з пологового, де новонароджена Юлія лежить поряд із шістьома іншими малюками. Тривалий час жінка вважала, що всі, як і вона, бачили свій перший день на землі. А коли зрозуміла, що це не так, взялася за перинатальну фотографію — знімає родини в очікуванні дитинки і безпосередньо під час пологів. Так, каже, миті появи нового життя залишаються не тільки в спогадах, а й у сімейних фотоісторіях:
«Моя історія — давня. Тато був фоторепортером. Маємо вдома безліч альбомів і архівних батькових знімків. Коли приїжджаю додому, то завжди їх переглядаю.
Якось, вкотре гортаючи альбоми, я побачила власне народження. Тато сфотографував мене в пологовій залі щойно я прийшла на світ.
Надворі 80-ті роки. Чоловіків до пологового не впускають. Але тато каже, що в нього завтра має бути репортаж у газеті і йому потрібно знімати. У той час фотографування пологів можна було порівняти з фотографуванням креслень на режимному військовому об’єкті. Такі світлини у радянському суспільстві були табуйованими.
Наступного дня газета вийшла друком і всі дізналися, що я народилася, що моя історія почалася.
Лише згодом я зрозуміла — не всі мають таке фото. Я одна із небагатьох.
У пологовій залі діє три правила: «Тихо. Темно. Тепло». Нічого не має порушити це таїнство.
Уникаю анатомічних тонкощів народження, маніпуляцій, оглядів, епідуральної анестезії. Знімаю емоційні миті появи нової людини. Жінка в народженні красива й щира, чоловіки — емоційні. Головний кадр — новонароджений малюк.
І це його перший день на землі».
[Фотографії опубліковані за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]