Фотографиня з Маріуполя Уляна Юрченко побувала в Кенії разом із групою місіонерів. Улянин батько — пастор протестанської церкви, який створив у Маріуполі найбільший в Україні центр дитячої реабілітації і свого часу врятував сотні безпритульних дітей. Протягом двох тижнів мисткиня вперше спостерігала за місіонерською діяльністю в Африці.
«Мій батько, Геннадій Мохненко, ось уже десять років щозими літає до Африки — разом із командою допомагає безпритульним дітям у Кенії. Я давно мріяла поїхати з ним, адже маю там названого брата — тато підібрав його на вулиці й тепер ми оплачуємо його навчання, проживання та харчування.
Ми приземлилися в Найробі і поїхали в Кітале разом із 15-ма місіонерами. Навколо міста багато сламів — районів, де люди живуть у нетрях просто посеред смітників. Саме там розташований дитячий будинок, який вразив мене найбільше.
Притулок Семмі — будинок для дітей з інвалідністю. Його організувала американка на ім’я Семмі. Вперше вона потрапила до Кенії, коли їй було 16. За два роки дівчина закінчила навчання в Каліфорнії та перебралася в африканське місто Кітале, щоб відкрити там притулок для покинутих дітей.
Спочатку Семмі приймала всіх дітей. Щодня вона ходила однією й тією ж вулицею і постійно бачила дітей з інвалідністю — їх просто викидали на узбіччя, де вони могли лежати, аж поки хтось не забере їх або вони не помруть. Семмі домовилася з місцевою поліцією, аби їй дозволили забирати дітей до притулку навіть без оформлення жодних документів. Часто дівчина навіть не знала діагнозів — діти могли лежати зсудомлені кілька днів чи бути паралізованими — але вона хотіла продовжити їхнє життя хоча б на трохи. Врешті Семмі зробила будинок спеціалізованим — тепер під її опікою мешкає 120 дітей з інвалідністю.
У будинку Семмі живе дівчинка з альбінізмом. Серед кенійців прийнято відрубувати альбіносам руки й перетирати кістки для нібито помічних ліків, тож та дівчинка — мало не єдина з таким діагнозом, якій вдалося вціліти. Вона мешкає при місцевій церкві, яку недавно відновили американці.
Більшість кенійців щонеділі ходять до церкви, а в центрі Кітале ранками священик проповідує у мегафон. Родини можуть не мати нормального одягу на щодень, але завжди знайдуть білу сорочку, яку вберуть на службу.
Серед зроблених фото мене найбільше вражає світлина одного хлопчика — він сидить у коридорі перед дверима і нестримно чешеться. Має інфекцію очей — буквально видряпує їх. Цей хлопчик не винен у тому, що з ним трапилось, і заслуговує на те, аби прожити ще хоча б кілька днів. Семмі часто доводиться ховати дітей — важкі діагнози рідко кому дають дожити хоча б до десяти років.
Я сама зростала в непростій родині — мала 32-х названих братів, яких батько забирав із вулиць Маріуполя. Бачила і багатьох інших безпритульних дітей. Тож мені здавалося, що я готова до всього. Але коли більшість місіонерів розійшлися хто куди, а мене раптом обійняв маленький хлопчик, мешканець притулку Семмі, — розридалася. У дитячому будинку працює з десяток жінок, обіймати усю сотню дітей вони просто не встигають».
[Текст створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні.Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]