Україна тоне в інформаційних повідомленнях про можливе повномасштабне вторгнення Росії. І поки політики, військові та дипломати всіляко відбиваються від нагнітання у західній пресі, прості українці прораховують власні плани на випадок великої війни. Одні тисячами записуються у територіальну оборону і готуються захищатися, інші вже встигли евакуюватися за кордон.
Наша команда переживає цей непростий час разом зі своєю країною. І ми хочемо сказати, що найголовніше зараз — зберігати спокій, гуртуватися і, хай би як не кортіло, не вішати одне на одного ярлики. Бажання вберегти себе та рідних так само природне, як і готовність будь-якої миті померти за свою країну. Рішення залишатися вдома під час війни нічим не гірше від рішення поїхати, поки не зникнуть тривожні новини. Допомагати своєму війську грошима та ресурсами з-за кордону, очевидно, краще, ніж бути на місці і вдавати, що нічого не відбувається.
У передчутті ймовірного вторгнення Росії ми запитали українців про їхній «План Б». У словах цих 36 людей — спільний голос всієї країни.
Наталія О., 58 років, пенсіонерка: «Я не вмію стріляти, але я лікарка. Піду на фронт медиком».
Сергій Коровайний, 27 років, фотожурналіст: «Переконаюся, що родина в безпеці, і буду виконувати свої професійні обов’язки — знімати палаючі російські танки».
Олександр Галкін, 30 років, ветеран: «Військкомат — мобілізація — війна».
Володимир Базика, 34 роки, ветеран, викладач аргентинського танго: «Відвезу котиків до батьків».
Юлія Кирієнко, 33 роки, тележурналістка: «Відвезти дитину з бабусею на Захід, а самим із чоловіком стати до лав ЗСУ! Він резервіст першої черги. Я ще після його дембеля сказала: якщо його знову покличуть — підемо з ним разом».
Степан Лукачук, музикант: «Сидимо тихо, чистимо кулемети. Відкопуємо танки».
Наталія Толуб, 43 роки, журналістка, піарниця: «Знову відкрию аукціон для допомоги армії. За 2014-2015 продала близько 1000 лотів».
Роман Борщ, 26 років, ветеран-морпіх, співробітник НСЗУ: «Я резервіст першої черги, тому план зрозумілий».
Юлія Гончарова, волонтерка, виконавча директорка Українського інституту безпекових досліджень: «Йтиму у ЗСУ, якщо візьмуть, чи локальний штаб спротиву організовуватиму».
Тетяна Овіннікова, 41 рік, власниця ретро-бару: «Треба купити собаці їжі. Все».
Катерина М., 22 роки, бровистка: «Я на стадії заперечення, тому плану дій не маю. Довіримось владі та армії».
Крістіна Шевченко, 28 років, вчителька української мови і літератури, активістка з Нью-Йорка на Донеччині: «Планую випити келих білого сухого за перемогу української армії і буду готуватися до Нью-Йоркського літературного фестивалю».
Ілля В., 25 років, аспірант: «Або не робитиму нічого, або піду добровольцем у штаб — на “передку” не навоюю нічого, нога зламана. А за компом сидіти можу».
Тетяна Магера, 43 роки, кондитерка, волонтерка: «Купили собаці мішок корму, собі — кілограм вареників у морозилку. Все. А взагалі я готова йти служити — або керувала б кухнею, або була би військовою перекладачкою».
Слава Ф., 36 років, аналітик: «Продукти є, плану і зброї — немає, як і страху».
Діма Пальчиков, 28 років, подкастер: «Нам не можна воювати, у нас другий сезон подкасту «Як ми кохалися» має вийти».
Олександр Н., 33 роки, маркетолог: «Я — вимушений переселенець. То вже тікати не буду — стало 2014 року. Зараз одна дорога — у військкомат».
Олексій Любецький, підприємець, відновлює Боржавську вузькоколійку: «Варю бограч, пʼю вино. Чекаю повідомлення з військкомату. І — гостей в Ужгороді».
Інна О., 33 роки: «Я працюю на іноземну компанію, яка централізовано евакуює своїх співробітників. Речі вже зібрані, чекаю».
Анна Гвоздяр, 31 рік, волонтерка, комунікаційниця: «А що я? Піду в шпиталь, як і раніше. Або знайду інший спосіб допомагати. Моя війна триває майже вісім років».
Дар’я К., 31 рік, мама у декреті: «Може, хтось мене засудить, але ми з родиною будемо евакуйовуватися за кордон. У мене трирічна дитина. Я хочу жити».
Максим Лиманський, 24 роки, журналіст фонду «Повернись живим»: «Лишаюся в Києві і йду на роботу. Роблю те, що і робив раніше, — допомагаю війську».
Анастасія Ф., 40 років: «Не знаєте, у тероборону беруть, якщо є проблеми зі здоров’ям? Які там протипоказання до служби? Хочу навчитися стріляти».
Олена Руденко, 35 років, службовиця батальйону територіальної оборони: «Мене викличуть до частини. Матиму лише кілька годин на збори. Відвезу сина до своїх батьків».
Олег А., 34 роки, програміст: «Я ж військовозобов’язаний. Тому варіантів не маю — шукаю, як виїхати за кордон».
Ольга Омельянчук, 30 років, журналістка: «Залишуся захищатися. Зброя — не мій девайс. Але я швидко чищу картоплю. Якщо журналісти не будуть потрібні — готуватиму. Війна війною, а їсти ж все одно треба».
Дарина М., 32 роки, айтівиця: «Знаєте, як Вєрка Сердючка казала? — Не всремося! От десь такий настрій».
Кирило Желєв, 34 роки, військовослужбовець: «Хвилювання не входить у мої посадові обов’язки. Тому роблю, що вмію, — готуюся “тепло” зустрічати “гостей”».
Алла Желізняк, 50 років, співвласниця кафе-кондитерської: «Відправлю дітей у безпечне місце, щоб руки були розв’язані».
Алла Хоцянівська, 36 років, тележурналістка: «Поки сюжету не віддам — ніяких вторгнень!».
Катерина Галушка, 25 років, спеціалістка з комунікацій: «Візьму ранець, зберу волю у кулак і піду парамедиком на передову».
Максим Музика, 43 роки, ветеран, депутат Дніпровської міської ради: «За можливості відправлю рідних трохи подалі, а сам поїду у військову частину, де я в резерві».
Богдан М., 24 роки, юрист: «Якщо завтра вторгнення — піду до військкомату».
Ілля Пономаренко, 29 років, журналіст: «Відправлю дівчину з сусідом на машині якнайдалі. А сам по можливості приб’юся до військ».
Олександр Поліщук, 45 років, підприємець: «Живу біля аеропорту. Домовився вже з пунктами прийому кольорових металів. У російських вертольотах і літаках багато алюмінію й міді».
Андрій Б., 44 роки, хірург: «Якщо конфлікт буде локальний на кордонах — наша армія вистоїть, якщо масштабне вторгнення — піду хірургом у військовий шпиталь, якщо візьмуть. Сподіваюся, що не доведеться».
Фото для колажу: Сергій Коровайний