Львівський фотограф Тарас Бичко працює у жанрі документальної фотографії. Він є учасником міжнародного стріт колективу «Little Box Collective» та співзасновником групи «Українська вулична фотографія», діяльність якої спрямована на розвиток і популяризацію вуличної документальної фотографії в Україні, а також фіналістом міжнародних конкурсів Miami Street Photo Festival, London Photo Festival і Documentary Family Awards. Ми публікуємо фотосерію, де Тарас документує власне переживання пандемії, ведучи глядача крізь композицію — немов крізь намальований камін у комірчині тата Карло — у потаємний світ співпереживання і співчуття.
«Як документаліст я, звісно, не міг залишатися осторонь теми пандемії та карантину. Втім, спостерігаючи, як її висвітлюють інші фотографи, мені не хотілося знімати вже звичні маркери — людей у масках і рукавичках, соціальну дистанцію — чи щось на кшталт щоденника карантину. Натомість, поки я пропускав цю тему крізь себе (або вона — мене?), в уяві спонтанно виникали й накопичувалися певні образи стану внутрішньої ізоляції. Залишалося тільки пред’явити їх за нагоди, помітивши якісь цікаві об’єкти.
Як і більшість людей, я стикнувся із почуттям тривоги, коли не знаєш, чого чекати від наступного дня. Як незалежний фотограф, я мав купу планів на цю весну, чекав на зйомки у різних країнах. Аж раптом майбутнє завмерло, а у теперішньому з’явилася якась буденна і водночас моторошна циклічність, як у відомому фільмі “День бабака”. У певний момент я зрозумів, що не один такий — тож, сподіваюся, глядачеві вдасться пройти крізь композицію, поринувши у власні відчуття, але разом із тим і співпереживаючи мені.
Наприклад, перше фото з напівзруйнованими сходами передає стан, ніби земля йде з-під ніг. На другому — фотоінсталяція напруженої повсякденності: попри ззовні звичайний сніданок, всередині жереш себе через стривоженість. Короткі відео, мов флешбеки, доповнюють пекельну циклічність (невпинна круговерть вінілу, теленовини, що лише підсилюють тривогу).
Зазвичай легшими для сприйняття є речі, спрямовані назовні. Перші карантинні фотопроєкти (наприклад, як виглядає спорожніле місто) спочатку сприймалися цікаво, класно, але наразі вже потроху починають губитися у пам’яті. Наче кліп, який ми переглянули й забули. Натомість, як на мене, важливішими наразі є проєкти, спрямовані всередину. Глядач співпереживатиме лише тоді, коли автор викристалізує, виплекає власне переживання, що неможливо без уважної інтроспекції».
