Один підкидає лопатою щось темне у вогнище під величезним чаном, інший, зігнувшись, — слідкує за процесом згори. Чорні від бруду та кіптяви, двоє чоловіків, зовсім юний та втричі старший за віком, варять посеред широкого поля лозу. Поруч із ними на місці, де колись був завод із чанами для виплавлення металу, так само працюють десятки інших людей. Втомлені, під палючим літнім сонцем, вони майже синхронно закидають у киплячу воду в’язки лози, а потім годинами виварюють її, наче білизну. Процес триває цілодобово — поки не буде зварений весь цьогорічний врожай. Зрештою висушені стоги перетворяться на плетені кошики, меблі та кухонне начиння. Їх продадуть в Україні та за кордон.
І хоч зараз цей вид ужиткового мистецтва майже зник, кадри унікальної роботи мешканців села Іза на Закарпатті, де раніше кожен, від поліціянта до священника, займався лозоплетінням, зафіксувала фотографиня з Києва Анна Войтенко.
Небезпечна робота
— Ідея зробити зйомку, — розповідає фотокореспондентка, — виникла після того, як я побачила на ринку плетені кошики, що були насипані горою і дуже гарно виблискували на сонці. Запитала у продавця, хто робить таку красу. А він відповів, що краса — це ручна робота з Ізи.
Першу серію фотографій у гірському селі на Закарпатті Войтенко зробила років із десять тому, і загалом знімала в Ізі три роки поспіль. Необхідність повертатися, каже, полягала у людях — місцевих жителях, які мали різні професії, але всі, як один, так чи інакше були пов’язані з лозою.
— Священник, поліціянт, школяр, пенсіонер — на той момент всі у селі займалися лозоплетінням. Здається, що ця робота не така вже й складна, але насправді створення плетеного крісла, кошика чи кухонного начиння займає близько року. Спочатку лозу вирощують, потім зрізають, варять, очищають, дають висохнути, потім фарбують, знову сушать і аж потім плетуть.
На фотографиню у селі реагували в основному приязно. Люди усміхалися, з часом забували, що їх знімають, і повністю розслаблялися. Говорили між собою, ніби не «під прицілом», розчинялися у побуті й від того були максимально природними — рівно такими ж, якими є насправді.
Та були й ті, хто не хотів розкриватися чужинці. Якось Войтенко навіть наганяли з поля вилами, мовляв, приїхала дивитися на чужу важку працю — повертайся краще звідки прийшла. Та кореспонденткою керувала впертість і професійна завзятість.
— Люди, які погрожували вилами, швидко заспокоїлися: вони побачили, що я нікуди не тікаю і планую бути з ними цілими днями, а не просто виділити пару годин для кількох фото. Це, пам’ятаю, був сезон збору лози — видовищний, але дійсно важкий процес, коли лозу зрізають секаторами, а далі збирають у пучки та зв’язують, щоб потім зварити.
Налагоджувати контакт із місцевими жителями найпростіше було через інших місцевих. Ще під час першої поїздки в Ізу фотографиня познайомилася з тамтешнім мешканцем Іваном Зеленком та його родиною. Каже, здружилися аж настільки, що впродовж десяти років все ще підтримують зв’язок.
— Зі зйомками у сусідніх селах мені також допомагав родич Івана. Він сам священник, то знав, певно, більшість громади. Якщо не враховувати історії з вилами, місцеві завжди добре йшли на контакт. Щоправда, я часто не могла зрозуміти закарпатського діалекту, але, зрештою, мова тіла — рухів та усмішок — все пояснювала. В Ізі добрі, відкриті і працьовиті люди.
Відчути місцевих глибше, ніж через об’єктив фотоапарату, кореспондентці допомагало не тільки живе спілкування, а й такі собі ритуали — наприклад, спільні обіди. Коли посеред поля з’являлася домашня печеня, хліб із салом та часником і обов’язково «50 грамів місцевої паленки», Войтенко ставала не просто спостерігачем чи людиною зі сторони — хай ненадовго, але вона була частиною Ізи.
— На Закарпатті класна кухня, але деякі тамтешні смаколики так і залишилися для мене дивиною. Якось один із місцевих жителів запитав, чому я п’ю «пусту каву», і закинув мені вершкового масла в горнятко. Як ми мед додаємо чи сироп. Випив таку каву зранку — і наче поснідав, їсти зовсім не хочеться.
За словами фотографині, всі три роки під час зйомок найдешевшим
паливом були автомобільні шини. Мешканці села не розповідали, де саме дістають їх, але хизувалися тим, що «чани киплять майже безкоштовно», і підкидали шин у вогонь.
— Кіптява здіймалася височенним стовпом, а самі лозоплетільники, — підкреслює Войтенко, — буквально ставали чорного кольору. І від цього вони виглядали ще колоритніше: всі різного віку, але однаково брудні й гомінкі.
Крім того, що вироблення будь-чого з лози — тривалий процес, під час сезону варіння люди отримували складні опіки і навіть помирали. Щоб виварити якомога більше лози і, зрештою, заробити більше коштів, чоловіки цілодобово закидали снопи у киплячу воду. Балансуючи, вони ставали на край чана й ногами втоптували в’язки. Будь-який необережний рух — і самі могли опинитися в окропі.
— Мені розповідали історію про те, як один місцевий працював уночі: був уже дуже втомленим, підковзнувся і зварився заживо. От, здавалося б, — кошичок чи крісло з лози, а скільки там важкої та небезпечної роботи!
За три роки поїздок в Ізу Войтенко відзняла процес трансформації лози від початку і до кінця — від збору врожаю до продажу готових виробів. З роками її роботи стали не тільки якісними репортажними знімками, а й фотографіями, в яких зафіксована історія. Зараз в Ізі вже не варять лозу у чанах, і лозоплетінням займаються десятки, а не сотні місцевих, як було колись. Непросту справу, що переходила з покоління у покоління, замінили заробітки за кордоном. Навіть саму лозу майстри з Ізи тепер частіше купують у Польщі, ніж вирощують її самотужки.
Анна Войтенко — українська фотографиня, родом із Києва. Закінчила художню школу при Національному будинку художників. Має диплом з операторської майстерності Українського інституту Радіо Телебачення та Преси. Нині очолює відділ відеоінформації в «Укрінформі», авторка книги «Іза», десяти персональних виставок в Україні, Європі та США. Брала участь у більш ніж 40 колективних проєктах. Співпрацює з «Я Галерея», публікувалася в National Geographic, The Guardians, Фокусі, Кореспонденті та інших виданнях. Має приз Humanity Photo Award 2013 (HPA) China і приз конкурсу «Фотограф року 2013» (Україна).
