[Репортаж був створений у партнерстві з медіагрупою «Накипіло» та реалізований за підтримки Фонду Підтримки Креативного Контенту при Європейському Фонді за Демократію].
Скоро світатиме. Небо над лісом уже поволі сіріє, але тут — у гущі чагарнику й тісноті дерев — цього поки що не помітно. Холодним напівмороком скрадаються двоє, одягнені у військове. Їхні рухи обережні. Погляди зосереджені. Ступають, ніби по килиму: земля тут неходжена, пружна від гниляку. Тільки дрібне гілля під ногами тріщить.
Людей навколо не чути.
— Отут, — раптом спиняючись, каже один.
Ввечері вони повернуться й ставитимуть у цьому місці розтяжки — готуватимуть засідку.
А поки рухаються далі.
За лісом виходять на плато, оточене крейдовими схилами. Звідси добре видно землю ворога — за п’ять кілометрів російський кордон. Чоловіки обережно спускаються в неглибоке урвище. Обирають найнепримітніше місце.
— Ти так глибоко не копай, Вакуло! — каже молодший з них. — Або хоч сам добре запам’ятай, де ховаєш. Принаймні казанок заберемо потім, як вони не знайдуть.
І обидва вибухають сміхом.
Враз від їхньої вдаваної напруги не лишається ані сліду. І розтяжки, і засідка, і уявне мінне поле, і схованка з їжею — усе це частини гри: вишколу для студентів Української академії лідерства. Тільки ворожий кордон — справжній.
Поки Вакула закінчує маскувати схованку і робить поряд кілька імітацій, щоб заплутати дітлахів, Олексій — так звати другого учасника цієї ранкової вилазки — вдивляється в обрій. Може, пригадує, як дитиною сам бавився у подібне на пластових таборах. Чи згадує, як два роки тому був упритул близько до реального ворога на справжній війні. А може, пробує відчути, в який життєвий момент раптом зрозумів, що будь-які зміни на краще у цій країні, — і його відповідальність теж.
І. Революція
У спекотні дні серпня 1991-го, коли в Києві мали от-от проголосити незалежність України, у маленькому селі Рудівка на півночі Луганщини любилися двоє молодят.
За дев’ять місяців — у травні 1992-го — у подружжя Олексюків народився син. Обоє були цьому вельми здивовані. «Як хлопчик?» — тільки й запитала мати. Усю вагітність називала дитину у собі Олесею. «Та ти глянь-но, який він гарний! І брови — наче намальовані!» — почула слова лікаря. У метриці записали малого Олексієм («захисник» із грецької).
Того ж року країна, у якій він народився, визначилась із національними символами.
Малим Олесь — так перший час кликали його батьки — любив їсти зубну пасту й камінчики, що їх було щедро розсипано попід хатою в селі. А ще — бавитись із улюбленою вівчаркою Аяксом та воювати з гоноровим півнем, який через свою вдачу зрештою потрапив у суп.
Тим часом у країни з’явилася своя валюта, Конституція та власна арктична станція.
Підлітком Олексій чув, як батьки переживають за події на Майдані. І поки більшість мешканців сходу дратувалася на будь-що кольору помаранчу, батько Олексія, натхненний революцією в столиці, вирішив щось змінювати і сам. Організував у промисловому Лутугиному, куди перебралася родина, осередок «Пласту» для своїх і чужих дітей. Місцеві не зрозуміли: української мови й однострою стало вдосталь для слави «фашистів».
2009-го, коли в Україні народилося найбільше за всі роки незалежності дітей, Олексій виїхав до Луганська: вчився у будівельному коледжі. За тим вступив до Харківського автодорожнього університету. Мріяв будувати в своїй країні надійні дороги.
Восени 2013-го Київ знову завирував. Цього разу хвиля революції підхопила й Олексія.
***
Вперше на Київ я їхав автостопом з Харкова разом із двома подругами — Дашею та Лесею. Це було на початку грудня 2013-го. Стояли при дорозі, «голосували». Раптом зупинився великий чорний джип. Глянув на нього і встиг подумати: «Ну, все» (тоді вже, бувало, хапали тих, хто їхав на Майдан). Поки я міркував, як відбиватися, з машини вийшов один. «Чьо? — запитав. — На Майдан? Садісь в машину». Пішов за ним — хай би тільки дівчат не чіпав.
«Точно туда?» — перепитав чолов’яга знову. На моє «точно» раптом дістав гаманець і почав рахувати гроші. 200, 400, 800. «Це вам на перший час», — простягнув купюри. Я тільки й зміг, що вимовити «Слава Україні!». Дядько не відповів. Завів джип і поїхав собі.
8 грудня на Майдані був океан людей. Я був серед них і не міг повірити, що усе це відбувається насправді. «Не може бути. Не може бути», — повторював собі. А ввечері ми Леніна завалили. Пригадую, один священик ще пояснював фізику: як його найкраще тросами зачепити, щоби швидше упав. Кумедно.
Їздив туди-сюди: то на Майдан, то на навчання. В Харкові мені мало з ким було про це поговорити — хіба з хлопцями з секції кікбоксингу. В інституті більшості було пофіг. А у Києві я брав камеру і записував людей на відео — питав, чому вони вийшли на Майдан. Кожен мав свої мотиви, але усіх об’єднувало бажання змін на краще.
«Не може бути. Не може бути», — повторював собі. А ввечері ми Леніна завалили. Пригадую, один священик ще пояснював фізику: як його найкраще тросами зачепити, щоби швидше упав. Кумедно
Пристав до хлопців зі Спілки ветеранів Афганістану. Вони неоднозначні, звісно. Але мені з ними було душевно. Стояв на блокпостах, був задіяний у групі швидкого реагування, часом сортував їжу на базі — різним потроху займався.
Навесні повернувся в свій звичний ритм: взявся всерйоз за написання магістерської роботи, готувався до захисту.
А тоді — трапилась біда із сестрою.
ІІ. Війна
Відео, на якому його сестру б’ють і силоміць саджають у машину, Олексій побачив у Youtube.
Молодша від нього на два роки Олеся (мама таки дочекалася дівчинки) організувала разом зі своїм хлопцем пластовий табір. Щоранку біля водосховища неподалік Лутугиного вони з дітьми піднімали прапор та співали гімн України. І це, очевидячки, декого дратувало.
— До них підійшло троє мужиків, — Олексій переповідає цю історію вже вкотре. І щоразу одними й тими ж словами. — Забрали й розірвали прапор. Сказали: «Что вы тут поете? Это уже не Украина. Это Луганская народная республика!». Діти порозбігалися. А сестру та її хлопця відвезли в Луганськ — в приміщення СБУ, яке на той час уже захопили.
Визволяв Олесю із пазурів «ополченців» батько. Хлопця катували, але трохи згодом відпустили теж.
А відео бойовики виклали в інтернет — певно, пишалися собою.
— Спершу я відчував лють, страх і безпорадність. А потім сказав собі: «Більше боятися не можна». І страх зник.
Захистив диплом, а наступного дня поїхав на війну.
***
— Мені щастило, — каже з іронією. За два неповні роки на війні Олексій жодного разу не був всерйоз поранений. Та свою травму все ж отримав — надірвав спину, коли виносив з-під обстрілу загиблого неподалік Іловайська побратима. Аксьона вбило уламком РГД-5, що поцілив просто в око. Наступна граната забрала життя Хоми. Розірвалася поряд з його животом. За тим було ще кілька потраплянь неподалік і кілька легших поранень. Олексія ж не зачепило. Тільки спина часами нестерпно болить дотепер. Нагадує про полеглих.
Тоді, у травні 2014-го, після звільнення сестри, він записався до лав добровольчого батальйону «Азов». Від рядового дослужився до сержанта, заступника командира сотні.
— Підрозділ обирав за одним принципом — аби воювати на передовій. Мені хотілося якомога небезпечніших завдань. Хотілося відчувати свою відповідальність.
Відчув сповна, коли ворог обстріляв майже півмільйонний Маріуполь.
— Дві касети «Градів» випустили по місту. Ми оперативно приїхали туди: евакуйовували тих, кого не зачепило, допомагали пораненим, виносили убитих. Усе фіксували на відео — нам важливо було донести до решти країни, що саме відбулося.
Зізнається, війна багато чому навчила.
Навчила брати відповідальність за інших.
— В одному з сіл я спустився у підвал. Усюди, де тільки можна, там стояли свічки і купа розплавленого воску, якого ніхто не прибирав. У кутку біля ікони пошепки молилася жінка у хустці. А довкола стрибали її діти. Вони не розуміли, що відбувається, їм просто було нудно і вони хотіли гратися. А тоді я зустрівся поглядом із батьком цієї родини. У ньому було стільки болю та печалі. Стільки безпорадності. Я часто згадував цей погляд пізніше і розумів, що мушу зробити усе, що в моїх силах, аби допомогти.
Навчила розумінню, що тобі ніхто нічого не винен.
— «У нас вчора побратима вбили. Ми не знаємо, де патрони брати. А у вас тут які проблеми?». Так я думав попервах. Дратувався, що не всі переймаються війною так, як я. А тоді зрозумів, що кожен робить у міру своїх можливостей.
Навчила радіти маленьким перемогам.
— Ніколи не забуду, як нам вдалося в Широкиному підбити багато ворожої техніки, і противник відступив. Ми зайшли в село і раділи, мов діти! Це було таке сильне внутрішнє відчуття перемоги — знали, що ми можемо! Той бойовий дух на початках часто компенсував нам військову некомпетентність — ми ж не були професійними військовими.
Навчила цінувати «тут» і «тепер».
— Знайомишся з людиною, стаєш другом, відчуваєш насолоду від спілкування і від спільної справи. Аж раптом тобі повідомляють, що Чемпіон — «200». І ти не можеш повірити, що він — «двохсотий». Не можеш, і все. Хто завгодно, але не він. А тоді починаєш думати, що наступним можеш бути й ти сам.
Навчила ділитись із близькими.
— Рідним одразу не казав, що пішов воювати. Лише згодом розповів, і то — лише татові. Це була помилка — батько ніяк не міг ані вплинути на моє рішення, ані допомогти, і йому не було з ким розділити цей тягар.
Навчила приймати рішення.
***
— В країні триває неоголошена гібридна війна, — чеканить кожне слово Олексій. Перед ним вишикувалися чотири десятки студентів з різних куточків України — учасники вишколу.
Їхні очі горять.
— Ви маєте бути готові до всього, — продовжує настанову Олексій. — Ваше завдання на найближчу годину: розташувати кухню, приготувати сніданок (якщо ви його знайшли), зробити сторожовий пункт, щоб ви бачили, хто приходить, хто відходить, та індивідуальний шанець для кожного. Підніміть руку, хто вміє?
З десяток рук — догори.
ІІІ. Абілітація
Мене не полишало відчуття, що нас зраджують. Виконуємо бойове завдання, а керівництво відмовляється надати техніку чи не дає наказу до контрнаступу. Сидиш в окопі й чекаєш, поки в тебе прилетить снаряд. От і все твоє завдання. Я вирішив, що можу витрачати свій ресурс краще. І написав рапорт на звільнення.
Складно помітити за собою якісь зміни. Тобі здається, що ти нормальний. Що ти той самий Олексій, який просто прийшов з війни. Але ні.
На війні досить швидко відключаються усі емоції — вже навіть не ховаєшся, коли обстрілюють, лише холоднокровно виконуєш свою роботу. Стаєш таким собі роботом. А коли повертаєшся, складно включити себе знову: відновити емоції і бути живим.
Я довго ходив озброєним. Здавалося, що нас — добровольців — будуть шукати і на мирній території.
Довго не міг зняти військової форми. Відчував у ній силу.
Не відпускав усього, що пережив.
***
Легше стало після реабілітаційних тренінгів із бодинаміки.
Тоді ж почав шукати, куди вкладати свій ресурс і досвід. Ми вже пробували робити революції, пробували війну — результати поки що невтішні. Що ж — треба йти довшим шляхом: щоденною працею будувати таке суспільство, в якому буде безпечно жити. Де люди пам’ятатимуть не лише про свої права, а й про обов’язки.
Ми вже пробували робити революції, пробували війну — результати поки що невтішні. Що ж — треба йти довшим шляхом: щоденною працею будувати таке суспільство, в якому буде безпечно жити
Вже тепер я кілька разів був в Ізраїлі. Там багато говорять про любов до держави. Але держава в Ізраїлі починається з одиниці: з особистості, яка є основною цінністю. Якщо ти успішний — то успішна й країна.
Десь у тому напрямку я й міркував, коли доля підкинула мені той айфон.
IV. Лідерство
Звичайний собі айфон. Моделі точно й не згадає.
Лежав загублений на задньому сидінні в таксі.
За тиждень Олексій передав його дружині власника. Розговорилися.
— А приходь до нас на співбесіду! — запропонувала Юлія вже за кілька хвилин.
Її чоловік і власник смартфону — Роман Тичківський — виявився керівником Української академії лідерства. Академія — це такий собі альтернативний формат освіти для випускників шкіл. Десять місяців студенти живуть (фактично в умовах літнього табору) в одному з осередків, що є у п’яти містах України. Проходять насичений навчанням, зустрічами, поїздками й волонтерством курс особистісного розвитку.
Першого року Олексій був ментором для студентів у Києві. Вже наступного — очолив осередок академії у Полтаві.
— Відчув, що це воно, — пояснює. — Фактично я є менеджером, і в цьому процесі — все: командотворення, робота зі студентами, адміністративна робота, пошуки нових проектів і стратегічних партнерів, робота з громадськими організаціями, волонтерська діяльність. Це постійна робота над собою.
— Майдан, — веде він далі, — став для нас усіх травматичним досвідом. Але він водночас дав нам відчути, що зміни можливі, якщо тільки ти сам до них докладаєшся. Знаєте, я ніколи не кажу, що «працюю», — тільки що «зайнятий». Бо те, чим я займаюся, — це моя місія, а не робота. І мені подобається так жити. Коли телефонують минулорічні випускники і діляться новинами, своїми теперішніми проєктами й планами, мені часом плакати хочеться від щастя. Розумію тоді, що рік був не марним: люди реалізуються і роблять своє діло щиро. Вірю, що вони будуватимуть навколо себе геть інше — ціннісне — суспільство.
Це, каже, додає сил.
***
Ніч опустилась раптово. Студенти, що за день набігали прикордонним лісом із півтора десятка кілометрів, досі не подолали переправи через Псел. Але вже скоро мають бути тут — у місці, де на них чекає засідка.
Олексій простягнувся просто на траві — спина знову нагадала про війну різким болем. Дивився б на зорі, та їх не видно — небо, немов ковдрою, вкрилося хмарами.
Знаєте, я ніколи не кажу, що «працюю», — тільки що «зайнятий». Бо те, чим я займаюся, — це моя місія, а не робота
— Цей вишкіл — лише гра, — каже стиха. — Але ж усі ми зрештою — діти. І всі ми любимо грати. І мої студенти, і мої побратими-військові теж. Важливо не вбивати у них цю дитину.
— Гасіть ліхтарики, — чути раптом з темряви.
Йдуть.