«П’ять важких місяців моя бригада воювала за Ізюм.
За цей час ми не змогли просунутись вперед на 50 км. Мало того, спочатку нас вибивали, перемішували з землею, змушували відійти з певних ділянок. Ми чіплялися зубами, але нам вибивали зуби. Тіла деяких бійців ми змогли забрати тільки зараз.
Звичайно, в такі моменти завжди не до журналістів. То ми сиділи у Барвінковому, десь поміж п’ятиповерхівками, біля зачиненого на замок підвалу, а поруч тривали шалені обстріли арти. Нас морозили, і ми не знали, куди сунутися. То ми їхали знімати ту ж таки арту, а по полю біля місця, куди ми прямували, почалися прильоти. Ми розверталися і їхали назад. Одного разу мій водій вивозив на нашому “Тобіку” хлопців, що вийшли з оточення. Тепер його товариш, який зміг тоді з нами зв’язатися і попросити про допомогу, хоче назвати сина Максимом — на його честь.
А якось мене попросили організувати репортаж про дівчат на передовій. І виявилося, що всі дівчата з піхоти, які тоді спали мені на думку, поранені. Одна підірвалася в авто, на іншу від ракетного удару впала стіна, третя виїжджала з осколковим із поля бою і також підірвалася. Всі вони живі, відновлюються або вже відновилися. Але ж, блін…
Потім бригада почала оговтуватися, міцнішати і потроху просуватися вперед. Все це було не за три дні, звичайно. Але тиждень за тижнем, лісосмуга за лісосмугою, поле за полем. І ці корчі, до яких раніше нас завозили на 20 хвилин із величезним ризиком, вже стали не такими зловісними. І ми вже їздимо дорогою, яка раніше була передовою і яку штурмували російські танки. Тепер ці танки — наші трофеї. Знімаємо, як воюємо на них проти окупантів.
А далі пішли села — Дібрівне, Мазанівка. Ворог відступив із Бражківки, Сулигівки. Ось ми впритул підійшли до Довгенького. Потроху-потроху… і бригаду перекидають на складніший напрямок.
Ізюм звільнили силами інших підрозділів. Та коли у мене з’явилася можливість туди заїхати, я була щаслива. Адже це — перемога і моєї бригади.
І ці фото — радше не про Ізюм, а про дорогу на Ізюм. Дорогу, на якій через уламки прокололася щотретя, якщо не щодруга автівка. Дорогу у страшенних вирвах. Дорогу, обабіч якої все ще лежать фугаси та нерозірвані “касетки”. З якої стирчать “Гради” та НУРСи. Де “пелюстками” засипані ділянки поруч із іржавою згорілою технікою, а у полях валяються довжелезні білі ракети. Ця дорога проходить повз церкву московського патріархату, з двоголовим орлом на дзвонах, яку російські окупанти самі ж і підірвали».
Читайте також:
Докази російського тероризму має бачити світ
Де починається інформаційна війна і закінчується авторське право. Історія прес-офіцерки